Історія с. Уланів

Поселення Уланів у XVI ст. було розташоване у Подільському воєводстві, на правому березі річки Сниводи. Польський професор Я.Б, Лівський вважав, що річка має таку назву тому, що на протязі свого довгого шляху, вона спить і мріє про давню велич і багатство тутешнє, про заможність давніх родів. Містечко знаходилося на татарському шляху і виконувало роль форпосту Хмільницького замку. До середини XVI ст. укріплення у поселенні не згадується, хоча й існували залишки старого замку. То коли ж виник Уланівський замок? Що означає його назва?

Частина дослідників пов'язує виникнення назви з тим, що в містечку знаходився підрозділ польських улан. Але по- перше улани квартирували тут в XVII ст., коли поселення уже мало назву, а по-друге самі польські дослідники відкидають цю версію. Вони вважають, що назва Уланів має правдоподібно татарське походження (улан по татарськи - князьок, корольок) і побудований для захисту кордонів від нападів ворогів. Однак, яке відношення мають татарські князьки до Уланова, хто дав йому цю назву - татари чи поляки і хто збудував перші земляні укріплення, коли навіть литовські і польські хроніки та люстрації не мають на це відповіді?

І відповідь напрошується сама собою. Перше фортечне укріплення було побудовано тут в часи Київської Русі, як продовження пороської оборонної лінії (Рось - Снивода) для захисту від нападів кочівників. Київські князі використовували тактику римських імператорів: обороняти країну від варварів силами самих варварів, т.б. полонених кочівників (торків, куманів) разом із їхніми пожитками селили на прикордонні впереміжку з місцевим населенням і надавали певні привілеї, за що останні зобов'язані були охороняти кордон. Жили тепер уже напівосідлі племена родами, на чолі із ханом-князем і саме в

Уланові знаходилось центральне стойбище одного з таких князьків (адже "уланев" перекладається з тюрської мови як княже стойбище-вежа). Саме вони разом із місцевим населенням побудували перші дерев'яно-земляні фортечні споруди, які пізніше були зруйновані монголо-татарами. Взагалі, сусідство зі степом накладало свої відбитки на процес заселення цієї території. Ярослав Мудрий, відбивши навалу печенігів, почав відбудовувати зруйновані і будувати нові укріплені пункти - остроги, для захисту кордонів і забезпечення нормального господарського життя місцевого населення. Будівництво потребувало значних робочих рук і сюди було переселено значну частину полонених поляків.

Але в подальшому заселені значну роль починають грати тюрські племена. В 1060р. під час вдалого походу в степ князі захопили багато полонених і розселили їх по пограничним містам. Літопис говорить про це так: "Того ж літа Ізяслав, Святослав, Всеволод і Всеслав зібрали воїнів без числа і пішли на конях і в лодіях на торків. І коли почули про це торки, то так перестрашились, що як побігли, так і до сьогодні бігають, божим гнівом гнані і перемерли в бігах - одні від холоду, другі від голоду, інші від мору і суду божого. Так Бог позбавив християн від поганих".

1061 р. – до південних кордонів Русі вперше підійшли половці, боротьба з якими проходила з перемінним успіхом. "Лукавії сини Ізраїлови палили села і токи, і багато церков спалили вогнем, і нехай ніхто не дивується цьому: "Де безліч гріхів, там і видовища всілякого покарання". Через це і вселенна була зраджена, через це і гнів послався, через це і народ на муки відданий: одних у полон ведуть, а других убивають, а інших на кару віддають і вони гірку смерть приймають, другії -тремтять, бачачи тих, що вбивають, інших же голодом і холодом морять. Одна загроза, одна кара, що різноманітні має рани і різні печалі, і страшні муки тих, кого зв'язують і п'ятами б'ють, на морозі тримають і

мордують. І це тим дивніше і страшно, що на християнський рід страх, і сумніви, і нещастя поширилися".(1, ст.339) Головною причиною цих бід літописець вважає міжусобні неурядиці, бажання одного князя піднестися за рахунок падіння іншого, непомірні владні амбіції князів. За першими поразками, особливо відчутними в 90-х рр. XI ст, прийшли перемоги на початку XII ст. Похід 1103р. завершився повною перемогою. "Взяли бо тоді худобу, і вівці, і і коні, і верблюди, і вежі з добрами, і з челяддю, і захопили печенігів і торкІв із вежами. І повернулись на Русь з полоном великим, і з славою, і з перемогою великою додому" - підкреслював літописець. Полонені, разом із їх скарбом селилися на пограниччі.

І хоч степовики не любили фортець і прагнули жити на вільному просторі, їх мобільна і разом з тим добре озброєна кіннота відігравала значну роль у боротьбі з половцями. Печеніги, торки, кумани, берендеї, коуі, каєпичі, яких літопис об'єднує під однією назвою - чорних клобуків, включаються в політичне поняття Русі. "Населення це і на нових помешканнях зберегло кочовий, пастуший спосіб життя, язичеську релігію, про що свідчить епітет "поганих", що до них прикладався і привички степового життя; воно кочувало по буйних пасовищам Поросся зі своїми вежами і стадами, мали свої містечка, але вони служили, мабуть головним чином, на випадок ворожих нападів.

Наряду з цими тюрськими поселенцями продовжувало існувати як і до того поселення слов'янські, яке в більшості займало міста, вочевидь воно було багаточисельним і в літописах періодично ясно протиставлене перському населенню під іменем поршани, хоча в багатьох випадках поршани об'єднують в собі всіх жителів Поросся, без племінних відмінностей.

Ці різноплемінні співмешканці мирно уживалися між собою" - відмічає М.С.Грушевський. І хоч територію розселення тюркських племен Грушевський обмежує Пороссям, але не може не погодитись з Молчановським, що вони селились значно далі на захід, в область середнього і верхнього Бугу, хоч літопис на це і не вказує.

І саме в 1116р., коли на Русі поселилось багато торків і берендеїв, після невдалої боротьби з половцями, князь розселяє їх в області Сниводи, для підсилення прикордоння і захисту торговельного Соляного шляху (Галіївської дороги). Тому цей рік можна вважати офіційною датою становлення Уланівського замку. Він складався з оборонного валу (з трьох боків обмеженого річкою, а з четвертої ровом), над яким підносилось дерев'яне укріплення.

Пізніше Уланів входив в Київське, а потім Болохівське князівство і був знищений в період монголо-татарської навали. З початком татарських набігів інтерес до цієї території зростає. Саме тут в 1508р. Ян Калиновський, каштелян львівський, зупинив, а далі розгромив в урочищі Воронівці татар, захопивши 20 тис. полону, відібравши награбоване і визволивши невільників. Детальний звіт про цю подію був направлений королю, який поставив собі за мету відродити колишню фортецю і більше заселити місцевість.

І от в часі Сігізмунда Августа в 1552р. Лукашеві, Петрові, Яремі і Яну Дукадзіновичам родом з Македонії, що втекли в Річ Посполиту від турецького переслідування, надається у власність спустошений Уланів з тим, щоб вони заново відбудували місто і замок, звільнивши населення від чиншів і податків. По осадженню міста король дарував йому десятилітні вольності, т.б. Магдебурзьке право. Дослівно це звучало так: "Оскільки Лукаш, Петро, Ярема і Ян Дукадзіновичі, родом із Македонії в Греції, віросповідання грецького, біженці з Туреччини, знайшли притулок серед панства нашого, шукаючи тут спокій і волю і принижено нас просили аби ми їх до ласки нашої допустили і якесь місце на помешкання призначили, надаємо їм, як і їхнім наступникам спустошені землі під назвою Уланів, в окрузі Хмільницькій, де раніше височів замок Уланів, поряд з кордоном татарським з правом успадкування, як вічне і безапеляційне дарування.

Прагнемо аби надану маєтність до кращого стану допровадили і чесно стали до послуг наших, дозволити їм закласти містечко, яке правом німецьким обдарувати". Поселенці звільнялись від сплати чиншу, всяких податків публічних на 10 років; торгового по містах королівських і чопового тільки на два роки; установлювалися ярмарки на Вознесіння Христове і святого Миколая, базари щонеділі.

Що далі сталося з сімейством Дукадзіновичів не відомо, але закріпитися в поселенні вони не змогли через часті татарські напади. Фортифікації з'явилися після обміну маєтків, коли новим власником став каштелян кам'янецький Рафал, старший син Миколи Сенявського, гетьмана війська королівського. Він почав осаджувати містечко і будувати замок. При ньому, в 1570р. замок знаходився на штучному пагорбі і мав три невеликі башти. Гармат не було. Люстрація цього ж року подає, що в "містечку є вже хат осідлих 70; жодного чиншу або податку міщани не платять; місцевого самоуправління немає бо по осадженню містечка отримали вольності лише на 10 років".

В 1573р. місто платило уже 4 фл. чиншу. В 1583р. Р. Сенявський встановив плату від 2 плугів.

В 1605р. замок і місто були знову зруйновані татарами. Король Сігізмунд Ш, який вважав цю місцевість особливо важливою в стратегічному відношені, 18 квітня 1606р. знову дає дозвіл на заснування укріплень Якову Претвичу. У привілеї Сігізмунда III сказано: "Для забезпечення краю Подільського від частих набігів татарських і для піднесення міст розгромлених умисне, дозволити Якову Претвичу каштеляну кам'янецькому, закласти на землі нашій місто Уланів.

Призначити війтом Габріела Івашкевича з покладанням на нього обов'язків: збройне на коні, з списом і мушкетом виступати в полі проти ворога для оборони міста і замку, всюди виконувати повинності доброго солдата. Обдарувати міщан правом магдебурзьким, звільнивши від данини і податків на 4 роки, від чиншів і від поволовщини на 20 років, по закінченню яких мають давати ЗО овець і по червонному злотому чиншу; виходити 4 рази на толоку по ремонту аренди, привозити до замку ліс по два вози; до ремонту греблі, ставів, костьола і збирання сіна - 10 днів; до ремонту валів замку і міста скільки буде потрібно; кожен дає на Великдень по 2 каплуни і 12 яєць, а міська община 2 худоби; рибу солону зі спуску міського відвозити на 15 миль своїми підводами". Завдяки діяльності Претвича кордон був вільний від татар. Уланівський замок існував як королівський. Був оточений палями і земляними валами.

Мав дві старі великі башти, побудовані подвійною стіною, а третю новозбудовану. Замок оточувався з трьох сторін ставом, який ніколи не спускався, з метою оборони від татарської кінноти. Місто також було захищене широким валом від ставу до ставу, який розпадався на 20 частин по ЗО ліктів у кожній. На валу були збудовані городні, у деяких місцях у три стіни і три великі башти. Фортифікації мали досить оборонний вигляд і були повністю відновлені, що дозволило успішно відстояти місто від татарської навали в 1613р. Посесором замку на той час виступав Павло Уханський, син Естери Претвич і Рафаля Уханського, який і унаслідував від діда права на аренду. Друга дочка Якова Претвича - Дулска отримала фамільні шаравські землі, оскільки син воєводи Ян помер раніше за свого батька. До Уланова в той час належали села: Тараски, Рибчинці, Воронівці, але останнє воєвода передав довічно Станіславу Дабровському.

Люстрація 1615р. подає: "В містечку було 140 садиб, але через часті татарські напади, а особливо після остатнього нападу Перекопського мурзи і Кантеміра-аги, містечко зруйноване, передмістя і всі села спалені, трупи солдат залишились лежати, місцевих і ворогів, то у містечку залишилось 40 підданих. Власне люструвати не було що, бо заледве скромного виконання аренди домогтися можна. Гармат не має, тільки власна Уханського; гаківниць відповідно до інвентаря скарбового 50 було, не залишилось жодної. Побудовано 3 нових будинки з добротного матеріалу і вмілими майстрами, залишилось 2 старих будинки; комор нових біля замку до 20, а старих відремонтованих 10". Міщани платили в королівську скарбницю за аренду 260 фл. 17 гр., від чого виходило квартальне 52 фл. З гр. 7 ден.

З 1629р. Уланів - староство і першим старостою був Олександр Пясочинський. Його рід походить з Пясочни в повіті Луцькому, започаткований на початку ХУІст. невідомо яким Івашком. Скоріше всього це був єврейський рід, який розбагатів на різного роду арендах. Син Івашка і Одоріни Рудницької Гніваш працював на службі господарській, а 1 грудня 1540р., продавши з дозволу короля всі свої володіння старості Володимирському і маршалкові земель Волинських кн. Федорові Сашушко, виїхав до мадяр, де у війнах з турками здобув славу і здобич багату. Повернувшись з Угорщини одружується з Маріаною Канівською, отримує як придане Кунів Луцького повіту. Помер в молодому віці в 1559р., залишивши по собі значні багатства та малолітніх сина Лавріна і дві дочки.

Лаврін з молодих літ показав себе як чесний, вірний, законний слуга короля і Речі Посполитої. Був господарським писарем в литовській канцелярії, а потім і в коронній. В 1572р., як порадник Корони і двірський чиновник, отримав право володіти землями Зарубськ і Ярковка в воєводстві Київськім над Дніпром. В 1570-х роках він отримує від Куневських право на володіння половиною Кунева, приєднує до своїх володінь Яцьковку, Татаринівці, Загорці, Якимівку, Красносілку в повіті Кремінецькім. Близько 1578р. він одружується з Магдаленою Дубіцькою, дочкою Павла і Маріани

Тучківських, які мали чималі маєтності на Брацлавщині і які він з часом відсудив собі. Багатство його було величезним, а розкіш вражала сучасників. Лише в маєтку Кунівка зберігалося в новій білій скрині 440 королівських гросцу литовських, 500 золотих злотих, 200 старих талерів, в іншій скрині зберігалися гроші турецькі, французькі і інших країн Європи. Стіни були обвішані коштовною зброєю (лише одна шабля турецька коштувала 15 талерів). Лаврін виконував різноманітні доручення короля. Був депутатом сейму. Три рази їздив посланцем до хана Казі-Гірея. Він заклав підвалини величезної могутності наступних поколінь Пясочинських. Помер близько 1610р. Залишив двох синів - Олександра і Якуба та З дочок - Магдалину, Олександру і Теодору. В 1636р. міщани платили уже всяких податків на суму 486 злотих.

На жаль, у середині ХУІІст. укріплені поселення були остаточно зруйновані козацькими військами. Сецинський, в кінці XIX ст. так описує залишки фортеці: "... Над рікою, в межах містечка, на високому березі річки зберігся підвальний етаж колишнього кам'яного замку. Називається замковище. Складається з двох площадок, розділених дорогою, що йде на Замковище. Одна з площадок має довжину 63 і ширину 45 шагів, а друга довжину 63 і ширину 50 шагів. Форма замковища чотирикутна, рівна поверхня. Обведено валом, який не скрізь зберігся. Із замкових будинків власник Пшевлодський побудував (у Гатці - авт.) цукровий завод."

В люстрації 1715р. видно, що Уланів з навколишніми селами (Рибчинцями, Воро-нівцями, Тарасками) лежав в старостві Хмільницькому і належав Павлові Ушанському.

В люстрації 1765р. Уланів знову окреме староство, в яке входило 13 сіл: Морозівка, Лип'ятин, Чеснівка, Сміла, Подорожна, Петриківці, Пагурці, Тараски, Чепелі, Воронівці, Чернятинці, Рибчинці, Воробіївка. Володів ним Йозеф Чесновський - староста Вінницький. Люстрація цього ж року подає: "На річці Снивода є став, що облягає місто і замок з двох сторін.

Замок, як резиденція новозбудований, але ще не закінчений, валами старими оперезаний. Староство платить по регламенту з лану - 100 зл., подимне і котлове на військо віддає. Губернатор збирає 300 зл., писарю - 200, ліснику за розрідження зарослів - 80, витрати для заходів по врегулюванню пограничних справ - 350 і т.д., загальні витрати - 40763 зл. 15 гр." 6 травня 1768р. під Улановом відбулася сутичка російських військ з конфедератами під керівництвом Пуланського, Шченівського, Гіцуського.

Після нього староство отримав Ян Олександер Краснєвський - генерал війська Польського, який відзначився при обороні кордонів Речі Посполитої від посягань Прусії. Як винагороду за втрату родового Йорданова маєтку, забраного Прусією, він і отримав Уланів. Був то чоловік дуже красивий, з королівськими амбіціями, на гербі його красувався девіз: "Rostro et unduibus". В 1787р. староство перейшло на 50 років з правом власності його синові Людвікові, який через деякий час продає цю маєтність. Людвік Краснєвський, кавалер мальтійський, був маршалком Волинської губернії, а його син помер в Сибірі. Один із його нащадків, Я. І. Краснєвський був всесвітньовідомим романістом II половини XIX ст.

Опісля Краснєвського посідає Уланівське староство Ян Іллінський. Про походження роду Іллінських немає точних даних. За сімейною легендою, не підтвердженою документально, вони походили від кн. Рюриків, що панували в ХІУст. в Ілінську і Борисові. Найдавніші документальні дані про цей рід стосуються.

Базиля Богдановича, який в 1582р. був намісником звягільським у кн. Острозьких і в цьому ж році взяв за 200 коп литовських Кривичі від Мокринського. Одружений був з Анною Мокринською, мав сина Яна і дочок Домну і Ольгу. Ян в 1629р. одружився з Доротою Жепаровською і мав сина Олександра та дочку Доміцелу.

Олександр отримує в 1659р. воєводство Чернігівське. Одружився з Регіною Корчевською. Мав синів Петра-Станіслава, Міхала, Франціска (два останні загинули в часи воєн козацьких) і дочок Маріану, Петронелу, Анну, Франціску. Петро-Станіслав, в в 1685р. воєвода Чернігівський, з 1688р. посол шляхти у гетьманів, помер 19 листопада 1691р. Мав синів Олександра, Казимира і дочку Констанцію. Казімір, власник Романова, в 1701р. отримав староство Ніжинське. За зразковий стан Білоцерківської фортеці отримав від короля нагороду в сумі 231 156 зл. В 1723р. полковник військ коронних. Сини - Ян-Каетан, Ян-Бенедикт, Міхал, Ян-Непомучен. Ян-Каетан народився 17 липня 1731р. в Дубні.

Генерал польської кавалерії, з 23 березня 1753р. староста міста Житомира, мав у власності Кудинівське староство, що складалося з 7 сіл і 2000 мешканців. Був депутатом для укладання міжнародних договорів, приймав участь у переговорах з міністрами західних держав. В 1784р. отримав орден Станіслава, а в 1791р. - орден Білого Орла. Був тричі одружений: з Маріаною Весловською ( мав дочок Людвігу, Анну-Марію, синів Іполіта-Йозефа, Альбіну, Януша-Станіслава, Йозефа-Августа), з Катаржиною Бєльською і Анною Брацонір (дочка Аполонія-Констанція). З отриманням Уланівського староства мешкав в Скаржницях. В 1792р. він загинув у битві під Наркушевом і староство переходить до його брата Йозефа-Августа.

Йозеф-Август Іллінський (1766-1844) народився в Романові. По закінчені навчання в Польщі і Австрії вступив на службу і протягом певного часу перебував при дворі Марії Антуанети. З 1788р. служив в Польщі, на початку як командир полку гренадерів, а потім - з 8 лютого 1793р. як генерал-інспектор (генерал-майор) всієї польської коронної кавалерії. 14 листопада 1789р. був відзначений орденом св. Станіслава; 1 травня 1792р. - орденом Білого Орла; 8 серпня 1793р. був визнаний кращим офіцером польської армії і отримав звання генерал-лейтенанта коронних військ. В 1779р. Й.-А. Іллінський отримав титул графа Австрійського, а в 1798р. -титул графа російського. В 1790р. одружується з Антоніною Елеонорою Комаровською, гр. Корчак. Від того шлюбу народилися сини Генріх і Януш. Після розлучення з гр. Корчак Іллінський одружується з Франціскою Црас.

Після Ш поділу Польщі виїхав на чолі делегації Волині в Санкт-Петербург, для складання присяги на вірність цариці і Російській Короні. Володіючи даром переконувати інших, розторопний, винахідливий і просто приємна людина, зразу ж завоював прихильність Катерини П. Російський підданий Іллінський залишається як придворний на російському дворі. Він отримав титул таємного радника 18 рангу, камергера, а також маршалка шляхти Чуднівської і Житомирської. Під кінець цариця перестала ним цікавитись і тут же Іллінський заприятелював з царевичем і дістав призначення камергером Гатчинського двору. А сталось те наступним чином. Добре відомо, що за часів Катерини II її син царевич Павло не був любимий царицею, по причині пліток пущених Орловим і Мамонтовим. Царевич Павло був віддалений від Петербурга і самотньо проживав в Гатчині. Він був позбавлений привілей йому належних. Іллінський, як придворний, розумів стан речей і не зв'язувався з людьми, які намовили Катерину відштовхнути сина.

Як пише в своїх спогадах їх сучасник Берліг Сас, така позиція була дуже нерозумна, але дуже шляхетна. Іллінський був, як на той час, людиною багатою, розумною, добре вихованою, маючи запас сильної волі і витривалості. І от Йозеф-Август появляється в Гатчині, де застає царевича Павла, який самотньо гуляв по парку.

Іллінський, в мундирі польського генерала, представився як мешканець Волині

-Що привело пана до Гатчини? - запитав Павло.

-Надіюсь, що Ваша Царська Величність зарахує мене до свого двору - відповів

Іллінський.

Пізніше цар констатував:

Пан посідає добрий статус соціальний на Волині, має незалежність і достаток. Служба на моїм дворі нічого, окрім неприємностей пану не принесе. Ваша Високість не щасливий, тому моє місце тут - закінчив розмову граф.

Через певний час Йозефові-Августу вдалося довідатись, що фаворити намовили Катерину П, щоб та позбавила Павла права наслідування трону і скерувала ревізію в його маєтках. В ті часи був звичай, згідно з яким спадкоємці трону, які нерядиво господарював у своїх маєтках, міг бути позбавлений права наслідування. Не втрачаючи час Іллінський об'їхав власність Павла, аналізує господарські документи, далі видає наказ слугам, аби під жодним приводом не показували ті документи ревізорам. Взявши відпустку їде на Волинь, де продає частину маєтку Романов і по приїзду в столицю викупляє писемні зобов'язання і векселя наступника трону на суму 300000 золотих рублів. Потім підробляє підпис царевича на фінансових документах і приймає комісію призначену царицею, виїзжає з нею до своїх маєтків на Волині (ревізори оглядали і маєтності Уланівського староства), демонструючи їх як маєтки Павла. В Романові на членів комісії чекав справжній царський прийом і розваги (полювання, театральні спектаклі, чисельні банкети), які своїм багатством шокували навіть столичних ревізорів. Приємно здивовані і дуже задоволені вони неохоче покидали Романов і повідомили царицю, що володіння наступника трону знаходяться в досконалому економічному стані, а система ведення в них господарства заслуговує на похвалу. Зразу по тому граф прибув у Гатчину, представ перед царевичем, поінформував про задум його матері та її фаворитів і остаточних результатах ревізії. Павло втратив свідомість, а як прийшов в себе, заплакав і обняв Іллінського.

 Майбутній імператор (коли врешті заспокоївся) сказав, що тепер не має можливості віддячити свому приятелю, але коли він стане царем то не відмомить Іллінському ні в чому.

6 листопада 1796р. Йозеф-Август особисто повідомив наступника трону про смерть його матері і разом з ним прибув до кімнати померлої цариці, де впевнившись в смерті Катерини П Павло - в присутності того ж Іллінського -підписав маніфест про вступ на престол. В такий спосіб по смерті Катерини II на трон сів Павло І. Іллінський разом з ним переїхав до Петербурга. За період царювання Павла граф став одним з найбагатших людей в Російській імперії і в Польщі. Власність ту округлив новий цар, запитавши свого вірного слугу і пориятеля:

-Проси, що тільки хочеш!

-Для себе нічого, найясніший пане, відповів Іллінський, - але, Ваша Царська Величність, Сибір і в'язниці повні моїх родичів, тому прошу амністію для них.

Цар звільнив кілька тисяч польських повстанців, серед яких були Тадеуш Костюшко, графи Потоцькі, Юліан Німцевич і ін. За Костюшка, дощо якого цар мав певні сумніви, Йозеф-Август поручився власними маєтностями.

Імператор Павло дуже любив Іллінського, надав йому титул графа Галицького, підтвердив його права на староство Уланівське і надав землі в Херсонській губернії, де граф заклав села Іллінськ і Августівка. На прохання Йосифа-Августа цар відкрив костьоли на теренах Росії, дозволив діяльність Мальтійського ордену, що створило можливість розвитку масонства. Імператор зробив Іллінського сенатором, нагородив орденами 4 класу: св. Володимира, св. Анни, св. Олександра Невського та Яна Єрусалимського. Граф отримав також пруський орден Червоного Орла, баварські св. Губерта і Золотого Лева. В 1796р. Павло І запровадив нову посаду, територіально поділивши новоприєднані землі і Житомир став губернським містом, а граф Іллінський отримав статус губернатора Волинської губернії. На основі указу царя від 1800р. Іллінський наглядав за всією адміністрацією Південно-Західного краю. Як презент новий губернатор отримав дорогоцінні меблі Катерини П, колекцію виробів із бронзи і мрамору, мозаїку, картини видатних художників, мілліон рублів і кілька тисяч кріпаків. Однак Іллінського не задовільняє роль фаворита двору і він виїзжає в Романов.

На прощання отримав від імператора документ, в якому цар надавав графу нічим не обмежені права відносно ревізії в губернії і можливість карати будь-якого чиновника аж до виселення чи заслання в Сибір. В провінції граф проводив шляхетний спосіб життя, публічно з'являвся виключно в мундирі генерала або сенатора.

На жаль Іллінського не було в Петербурзі 11 березня 1801р., коли помер Павло І. Ця новина була для нього болючим ударом. Незважаючи на те, що новий імператор Олександр І відносився до Іллінського як до приятеля, Йозеф-Август не хотів надалі обіймати посаду Волинського губернатора і звільнився в тому ж 1801р. Був то шляхетний подарок не тільки для губернії, а й для всього панства. До того часу губернським центром був Новоград-Волинський, дуже малий як на такий статус і не мав відповідних адміністративних будинків. Тому Іллінський звільняючись з посади волинського генерал-губернатора, подарував Короні місто Житомир, яке було його власністю аби влаштувати в ньому губернський центр. Пізніше, по влаштуванні в Житомирі резиденції губернатора, в якості компенсації Іллінському виплачено в якості компенсації 39000 золотих рублів із скарбниці.

Заради справедливості належить зазначити, що по тому як граф звільнився з посади губернатора, він брав активну участь в справах панства і виконував доручення імператора., в 1803р. виконуючи волю царя їздив з інспекцією в Житомир, де на його честь був даний бал. 2 травня 1812р. Іллінського обрано почесним членом Санкт-Петербурзького товариства любителів наук, літератури, образотворчого мистецтва. В 1803р. створив перший в Росії шкільний заклад для глухонімих, в 1817р. відкрив гімназію в Романові. В 1804р. відбудував в Уланові костьол.

Іллінський поступово розпродав староство в різні руки і власником Уланова спочатку стає граф Холоневський, потім в 1837р. Криченський, після смерті якого містечко переходить до Жеромського - маршалка Вінницького, потім до Преславського, від якого купила Уланів "часна матрона польська", жінка Яна Мазаракі і віддала своєму синові Августу. Предки Мазаракі походили із Червоної Русі, із земель Перемишльських. В часи воєн Хмельницького, вони, як і основна маса дрібної шляхти, приєдналися до козацького війська в надії досягти згодом вищих соціальних сходинок. Фортуна посміхнулася Яну Мазаракі, якому відновила шляхетство нобілітація 1659р. Дослівно: "... за вилікування Івана Виговського, гетьмана військ наших запорозьких, Яна Мазаракі нобілітуємо і за шляхтича польського признаєм та привілей йому номінальне виданий визнаємо".

Це розглядалось як відновлення старого шляхетства, втраченого внаслідок повстань козацьких. Ян Мазаракі знову осідає в перемишльські землі, одружується на Анні Струтинській, приятелює з шляхетськими родами Червоної Русі,, підписує в 1669р. разом з відомими перемишельчанами ерекцію короля Міхала. Той же Ян Мазаракі в 1678р. посланий був Яном Ш до Персії для розробки договору про примирення, направленого проти турків. З А. Струтинською мав Я. Мазаракі синів: Олександра, який був товаришем панцерним та Яна, Міхала, Петра і Стефана, які провадили всякі справи в трибуналі любечськім. МІхал пізніше переселяється на Поділля, одружується з Свою Комаровою і має кілька синів. Відомо, що Ерзум і Станіслав дали початок двом подільським лініям Мазаракі, а третій - Йозеф продовжив галицьку лінію цього ж роду.

Станіслав одружується з Н. Вітвіцькою гр. Сас, має двох синів - Яна і Людвіка. Людвіг, хоругвоносець махновецький, спочатку керував в Пиківському кущі кн. Любомирських, потім займав якесь становище при її Потоцькому. Купив маєтність Хазун. Помер в 1827р. З Антоніною Хадзумською залишив двох синів і п'ять дочок: Яна, Вінченцо, Гонорату, Іоанну, Констанцію, Валерію, Теклю. Ян Мазаракі, суддя кордонний і маршалок Літинський, був одружений із Олімпією, дочкою Міхала Третяка, також у свій час маршалка Літинського, власника Митинець.

Другий син Яна Август Мазаракі, власник Рибчинець і У ланова, молодим відвідував навчальний пансіонат проф. Туркевича в Варшаві. Численна то була родина, славетна цнотами християнськими. Август був гостинним, сердечним, набожним, в набожності своїй підтримував істини християнські. Був економним, господарним, помножив статки, але не скнара. Він охоче приєднався до грона перших засновників музею Коперника в Римі і зараз кожен відвідувач музею може побачити його прізвище вибите на мармурі позаду статуї Коперника.

Одружився із княжною Октавією, наймолодшою дочкою кн. Геліодора і Амелії Стадніцьких-Четвертинських, з якою прожив він у мирі, любові і злагодіі, і яка народила йому Яна, Вінченціо (маршалок шляхти Бердичівського повіту), Софію (вийшла заміж за Німцевича), Евеліну (одружену з Владиславом гр. Дунін-Борковським). Поселилось подружжя в Рибчинецькому палаці, який побудував в 1850р. в стилі пізнього класицизму Ян Мазаракі. Знаходився будинок на низині, мав форму прямокутника, в сукупності був одноповерховий на невисокому підмурку.

Центральний вхід являв собою півтораетажний портик на двох парах колон атичного стилю, установлених на кам'яні терасі і покритий трикутним фронтоном, який декорований гірляндовим брусом. В його полі видно, виконаний із штукатурки, герб Мазаракі гр. Невлін. Під портиком містяться широкі, майже квадратні, цілком засклені головні вхідні двері. Спереду, на ширині портика, сходи, складені з близько десятка сходинок, підняті по боках муруванням із встановленими на ньому ринвами для квітів, виготовленими з піску. З правої і лівої сторони будинок закінчується півкульними фасадними виступами.

Вигляд подібний до центрального отримав також садовий (задній) вихід. Тільки замість колонадного портика тут підноситься не дуже високий рузаліт, закритий також трикутним фронтоном. Вздовж нього розтягнута тераса з двома ринвами для квітів по боках, оточена півколами крайніх виступів будинку. З правої бічної сторони виступає невеликий ґанок. Вікна, виступи підвіконника, консольки прикрашені ліпним, гладеньким, тонким орнаментом із суниць і листочків. Верх будинку не дуже високий, чотирьохскатний, під кінець покритий бляхою.

Про внутрішній інтер'єр відомо не багато. Невеличкий коридорчик веде до центральної півтораповерхової зали, яка однак не має виходів на тераси. Всі центральні деталі оздоблено мозайковим орнаментом і мають дуже репрезентабельний вигляд. Зала носить назву "Білої". Стояли там меблі в стилі "Ампір", декоровані виконаними із бронзи орлами і головами єгиптянок, оббиті червоною матерією з вінками. Всі вони придбані на Королівському базарі в Варшаві. Тут же нагромадили Мазаракі багато бронзи в фігурах канделябрів і ліхтарів. В сусідньому салоні, який від кольорової гами стін носить назву "Жовтого", так як і будуар господині будинку, знаходилось кілька інкрустованих меблів: Булонський стіл та стіл з гербом та тіарою папськими. Декор покоїв приписують учням художників і ремісників, які за декілька років перед тим оздоблювали знаменитий палац Іллінських в романському стилі.

В художній галереї найбільше було полотен сучасних польських майстрів і серед них: Яна Матейка "В'їзд Болеслава Хороброго до Києва" мальованої для князя Геліодора Четвертинського, акварель Міхала Ельвіра Андріолєго, Зігмунда Соколовського "Сцена полювання" і Леона Вішелковського портрети Олімпії Мазаракі, Софії Урсун-Німцевич, Евеліни Дунін-Борковської, юного Яна Мазаракі і кілька старіших візерунків родинних невідомого авторства. В колекції посуду є трохи порцеляни саксонської і голандського фаянсу.

Парк ландшафтний, закладений навколо будинку мабуть під кінець XIX ст. знаменитим садоводом Валеріаном Кроненбергом. Серед дерев стояла кам'яна фігура святого Яна, виготовлена в 1810р.

Помер Август Мазаракі у Варшаві 18 травня 1881р. Тіло його переправили до Уланова і там на кладовищі, біля парафіального костьолу 18 червня поховали в присутності членів родини, сусідів, приятелів та представників різних станів, тому що всіма від найбідніших до найбагатших був любимий і шанований. Поховання обійшлося без шумних похвальних панегіріків, без розголосу газетного. Найвищою похвалою, найтривалішими поминками була печаль сердечна і плач загальний і слізний, якими гроб Августа Мазаракі був облитий. Уланів перейшов до його сина Яна Мазаракі.

Жителі с. Уланова були безземельні і займались різним ремеслом. 

В 1830 році - міщани – ремісники були переселені в Гайсин і Бар, сюди були переселені кріпаки з сіл Павлівка, Гущенець, Черепашинець Вінницького повіту. Безправ’я і злидні постійні супутники жителів цього села.

В 1868 році - в Уланові була заснована церковно -  приходська школа, в якій один учитель навчав 40 учнів.

У 80 рр ХІХ ст.. - була відкрита польська школа «органістів» на утриманні костьолу.

1905 – 1907 р.р. - революційні події мали великий вплив на селян села Уланова і навколишніх сіл, де відбувалися селянські виступи.

В квітні 1917 року - під час правління Тимчасового уряду з Уланова була послана делегація, за проханням і клопотанням якої було відкрито 4 – х класне училище.

За програмою ця школа рівнялася теперішній восьмирічці.

В листопаді 1917 року - звістку про перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції вперше в село Уланів принесли червоноармійці.

Трудяще населення радо зустріло цю звістку, а пануючі класи – злякано, вороже. В селі організовували мітинг і обговорювали великі події /революція, скинення царя, новий уряд/. Настав час визволення усіх пригноблених. Вперше в історії пригноблені класи повалили владу капіталістів і встановили свою владу.

В січні 1918 року - було встановлено Радянську владу в Уланові і навколишніх селах.

1918 р - Україну окупували німці. Разом з петлюрівцями  вони почали розправу над трудовим селянством. У відповідь розгорнулась партизанська боротьба, в якій брали участь селяни села Уланова: ЮШКО Сава, ДИШКАНТ Микита та інші.

В травні 1920 року - Уланів захопили білополяки.

В червні 1921 року - червоноармійці під керівництвом Миколи Щорса і частин Першої кінної армії Будьонного розгорнули наступ через с. Уланів. Білополяки були розгромлені.

Багато селян пішли в партизанські загони, як ГУЗАРИК Микола, КОЛЕСНИК Семен, ДЕНИСЮК Панас, МІСЛІТЦЬКИЙ Григор та інші.

В червні 1920 року - в селі Уланові остаточно перемогла радянська влада. Було створено ревком, сільська Рада, комнезам. Головою ревкому було обрано КРИЖАНІВСЬКОГО Івана, а головою комнезаму ЮШКА Григорія. Для боротьби з бандитами і збору зброї в перші роки радянської влади були створені трійки. В них входив ГУЗАРИК Іван, КИРИЧУК ПАВЛО /згодом працював секретарем в суді/.

1921 р. - був організований Уланівський волосний партосередок, який складався з 7 членів і одного кандидата.

Секретарем було обрано УІВІНСЬКОГО. Восени банда Палія розігнала його. Після ліквідації банди осередок виник знову.

1922 р. - секретарем волосного парткомітету було обрано КОСАТКІНА Івана Григоровича.

3 – го березня 1923 року - волосним осередком керував ШАБОВТА С.С. до грудня 1925 року.

1923 р. – Уланів став центром колишнього Уланівського району. (до 1963року)

1923 р. - створено кредитове товариство, яке надавало кредити селянам для придбання інвентаря, худоби, для стимулювання посівів цукрових буряків; організувало селян в групи, які передували створенню «ТСОЗІВ».

1923 р. - Уланів став Уланівський комсомольський осередок. Секретарем було обрано БРОНФМАНА. Ревком і комнезам остаточно розподілили землю між селянами, організували господарське і культурне життя села – відкрили трудову семирічну школу, лікарню, хату – читальню.

30 – го. листопада 1922 року - загальні збори культурних сил Уланова постановили організувати культ просвіт. В президію обрали ГРОЙСМАНА, ШВАРЦЕВА і ЗОТОНСЬКУ Ларису – голова ГРОЙСМАН.

Вирішили доручити президії знайти приміщення під клуб і театр і виробити Статут. Відкрито трудову семирічну школу, в якій навчалося понад 200 учнів і працювало 10 учителів.

В 1925 – 26 роках - в Уланові було організовано ряд кооперативних артілей, які об’єднували колишніх кустарів. Такими були: «Червоний шкіряник», артіль ковалів, багатофахова артіль з цехами засолки овочів, виноробним, ковбасним, красильним, взуттєвим і іншими.

В березні 1924 року - група селян Уланова ЧЕРНИШУК Степан, ПРИСЯЖНЮК Степан, СЕНИК Лазар, ТОМЧУК Тимофій та інші /всього 10 сімей і 36 чоловіків/ створили першу колективну групу по спільній обробці землі /ТСОЗ/.

Головою ТСОЗУ обраний БІЛАШ Омельян Васильович. ТСОЗ мав 60 га землі, 6 коней, 3 плуги, одну молотарку з двигуном і інші реманент.

1927 р. - була проведена районна сільськогосподарська виставка, на якій були представлені кращі експонати окремих господарств і окремих колгоспників. В кінці року на кожну душу було одержано по 420 кг зерна по 3 карбованці.

Активну участь в цій виставці приймає Гатецький колгосп. Тоді вперше жителі села Уланова побачили трактор «Фордзон» та його роботу.

1928 р - створюється перший колгосп під назвою «Сонечко», а його головою обрано СЕНИКА Лазара. Спочатку в його складі було до 20 сімей.

В 1929 – 1930 роках - колгосп зростає економічно і кількісно, коли почалась суцільна колективізація, тоді ж утворюється окремий колгосп з єврейської бідноти під назвою «Промінь».

Восени 1930 року - до колгоспу «Сонечко» приєднано колгосп «Промінь» і об’єднаний колгосп названий був «Інтернаціонал».

1932 р. - в колгосп вже об’єдналося 394 двори. 1543 га землі.

1930 р. - Класові вороги намагались перешкодити колективізації і підпалили конюшню, в якій згоріло 36 коней і багато зерна.

Колгосп мав 280 коней, 200 голів великої рогатої худоби, 120 свиней. 500 овець, 200 вуликів, 190 возів, 200 плугів, 4 сівалки.

1931 р. - і Велику допомогу колгоспу надавала Уланівська  МТС, організована.

1933 р. - в травні місяці відбувся з’їзд колгоспників – ударників району, на якому премійовано ударників, в тому числі села Уланова премійовано СЕНИКА Кирила.

1933 р. - МТС було 30 тракторів, а в 1937 році кількість їх зросла до 113, комбайнів – 23. Першими  трактористами Уланівського колгоспу були: ЮШКО Микола і ПРИСЯЖНЮК Меланка.

1936 р. - Уланів з’єднаний шосейною дорогою з Хмільником і Бердичевом.

Напередодні Великої Вітчизняної війни колгосп збирав сталі і високі врожаї сільськогосподарських культур. Ланкова Томчук Євдокія Андріївна боролись за врожай 500 центнерів цукрових буряків з га. Колгоспника одержували на трудодні високу оплату праці. Першими ударниками колгоспного виробництва були: Присяжнюк Степан, Долюк Пантелеймон, Скрипник Текляр, Чернишук Степан та інші. При допомозі держави під керівництвом парторганізації колгосп організаційно зміцнів. Зріс добробут колгоспників і культура села.

На кінець 1939 року - в селі побудовано електростанцію, нові приміщення середньої школи, лікарні, кінотеатру.

На початку Великої Вітчизняної війни (до окупації Уланова німецько-фашистськими військами 15 липня 1941р) більшість колгоспної техніки і тваринництва евакуйовано на  схід, а частину було знищено.

Під час тимчасової окупації фашисти спалили всі колгоспні будівлі, 72 двори колгоспників, 95 чоловік молоді забрали в Німеччину, 2850 чоловік єврейського населення і найбільш активних колгоспників Тимощука Гната та Колесника Семена розстріляли, від катувань померло 100 чоловік, замучено військово полонених 50 чоловік. В цілому за час фашистського хазяйнування знищено понад 3000 жителі села Уланова.

Великих втрат зазнало село Уланів в економічному відношенні. Втрати по Уланівській с/Раді становило 17 млн. 128 тис. 276 крб. (старих грошах).

Втрати колгоспу «Інтернаціонал» нанесено на суму 10 млн. 483 тис. 120 крб. і 2 млн. 258 тис. 865 крб. Уланівській МТС.

На фронтах ВВв воювало 247 уланівчан, 162 з них нагороджені орденами і медалями.

Взимку 1944 року - населення чинило опір німецьким окупантам переховувало військово полонених, які тікали з таборів. Активним діячем опору був воїн десантної групи, яка проникла на територію району, житель Уланова Микола Ніколюк.

Сиротюк С. Н.

Герой Радянського Союзу

На фронтах війни загинуло 150 уланівчан. Прославив своїх земляків житель села Уланова Сиротюк Сергій Наумович, якому присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. В період окупації великих партизанських з’єднань і масових активних виступів проти ворога не було. Однак неспокійно почували себе фашисти і тут. В районі діяло кілька комсомольських груп які складались переважно з випускників шкіл. Так Сальницька, Морозівські партизанські групи були зв’язані з партизанською групою, яка діяла на Житомирщині.

Ці групи не давали можливості фашистам вивозити хліб, молодь у Німеччину. Гестапо арештовувало активістів і розстрілювали їх. Так загинули вихованці Уланівської середньої школи Патлатий, Панчук. Під час окупації школа була закрита. В будинку школи був розміщений німецький госпіталь. Коли німці відступали, школа була майже зруйнована. Звичайно,  було дуже важко переборювати труднощі, які стояли на шляху. Під час війни район був зовсім зруйнований німецькими фашистами.

8 березня 1944 року - після звільнення села від німецьких загарбників партійна організація приділила особливу увагу відбудові колгоспу і культурно – побутових установ Уланова. На весну 1954 р. колгосп «ІІІ Інтернаціонал» мав 1350 га угідь, а орної землі лише 567 га, 48 коней, 21 голову рогатої худоби, 22 голови свиней, 23 вівці. Урожай зернових після обмолоту на весну становив 10,1 цнт/га, картоплі по 30 цнт., цукрових буряків по 108 цнт/га. На трудодень видавалось 1 крб. і жита 400-700 грам.

В 50 – х роках - Уланові заново побудовано електростанцію, дитячий садок, середню школу, будинок культури, універмаг, хлібопекарню, бібліотеки для дорослих та дітей.

В середній школі навчалося близько 600 учнів, 22 класи яких навчали 36 учителів. Тут же знаходилася зональна заочна школа. На народну освіту асигнувалося 70 тис. крб. що річно.

За після воєнний період 580 громадян одержали середню освіту, 260 – вищу, 126 чоловік навчалися в технікумах та вузах.

Всього в селі Уланові працювало спеціалістів з середньою освітою 158 і з вищою 53.

Герой соціалістичної праці Білоус М.Д.

1962 р. – площа угідь колгоспу становила 1776 га, а ріллі 1276 га, середній урожай зернових становив 12,5 цнт. В колгоспі нараховувалося 10 тракторів і 8 комбайнів. А в 1956 році до Уланова було приєднано сусіднє село Гатка. В Уланові розташована центральна садиба «Дружба» який утворився в січні 1963 року на основі об’єднання 4 – х раніше економічно відсталих колгоспів. Колгосп очолив ініціативний і здібний організатор та керівник – депутат верховної Ради УРСР БІЛОУС Мечислав Дмитрович.

В новоутвореному колгоспі «Дружба» було 7559 га землі, в тому числі 5665 га орної, 58 тракторів, 69 автомашин, 29 комбайнів. Бригади колгоспу спеціалізовані на відгодівлі свиней і великої рогатої худоби, одна з бригад на молочному тваринництві. Добре розвинуті і допоміжні галузі: городництво, садівництво, бджільництво, велике ставкове господарство. На протязі року колгосп подолав економічне відставання і став одним з передових господарств. Надавав Шевську допомогу сусіднім колгоспам в подолані економічного відставання. В колгоспі споруджено механізовані тваринницькі приміщення, зерносховища, майстерні, дитячі ясла.

1964 р. – зібрано по 25,5 цнт. зерна з га, по 419 цнт. цукрових буряків, зросла оплата праці колгоспників, на людино-день видано по 2 крб. 34 коп. грошей та на 0,37 крб. продуктів по закупочних цінах. В цьому ж році колгосп одержав прибутків на суму 1 млн. 876 тис. крб.. і мав перехідні кошти 64,680 крб.. Передові ланки зібрали цукрових буряків з гектара: ШАКУЛА Ніна Іванівна – по 510 цнт/га, ПОБІДАШ Фаїна Леонтівна – по 506 цнт/га, ОЛІЙНИК Анастасія Сергіївна – по 503 цнт/га.

В авангарді боротьби за зростання колгоспу була партійна організація, яка нараховувала в своєму складі – 92 комуністи, а комсомольська організація – 311 комсомольців. Переважна їх більшість знаходилась на виробничих ділянках. Так, 37 комуністів працювали механізаторами, 15 тваринниками, 18 – в рільництві. З комсомольців: 150 працювали в рільництві, 38 в тваринництві, 43 механізатори.

1960 р. – побудовано нове приміщення бібліотеки для дорослих площею 208 метрів квадратних. Бібліотеці організовано вільний доступ читачів до книжкового фонду який становив 16840 примірників книг. Бібліотека обслуговувала 1400 читачів, мала світлий, просторий читальний зал на 50 місць, кімнату по пропаганді передового досвіду сільському господарстві. Також  в селі діяла бібліотека для дітей.

Свій початок Уланівська сільська бібліотека для дітей бере з жовтня 1954 року (раніше вона була при дорослій бібліотеці, як дитячий відділ). Після заснування бібліотеки книжковий фонд було перенесено в маленьку кімнату при будинку культури, яка займала 10 м2

Бібліотека обслуговувала дітей 1-10 класів, її книжковий фонд на той час становив – 1265 примірників, читачів на кінець 1954 року було – 333, а книговидача становила – 8270 примірників. Штат бібліотеки складався із двох працівників її очолювала А.О. Кващук.

В квітні 1955 року установу було переведено в приміщення будинку сільської Ради.

Бібліотека для дітей 1958 р.

1958 році тодішнім Уланівським відділом культури було закуплено «фінський будинок», де 1958 року на площі 80 м2 (4 кімн.) і було розміщено дитячу бібліотеку. Приміщення відповідало своєму призначенню, тут працювали читальний зал, абонемент, ігрова кімната. Підтримувалися зв’язки зі школою, де двічі на тиждень працювала пересувна бібліотека.

Матеріально-технічна база бібліотеки на той час була ще слабка (всього - 7 стелажів, відсутні технічні засоби, книжковий фонд становив лише - 2000 примірників). Про те, з часом стан справ покращився, придбали радіолу, магнітофон, телевізор, діапроектор. Зросли кількісні показники роботи бібліотеки: книжковий фонд, число читачів, книговидача. Особливо популярними в ті часи були аналізи читання. Надто важливо було організувати керівництво читанням, щоб направити юних читачів на засвоєння програмної літератури, суспільно-політичної, природничонаукової, художньої тощо.

Читачі бібліотеки.

В той час все це контролювалося.

В 1960 році запроваджено відкритий доступ до фонду, основними формами пропаганди літератури були книжкові виставки, бібліотечні плакати, літературні лекції, політінформації картотеки і тематичні ящики літератури. Бібліотеці налагоджується довідково-бібліографічне обслуговування читачів.

Проводяться екскурсії школярів у бібліотеку, бесіди з теми, літературні читання, працював гурток «Юні друзі бібліотеки»

1951 р. – побудовано приміщення будинку культури на 400 місць, в якому діяли гуртки художньої самодіяльності з участю 80 чоловік (хоровий, драматичний, хореографічний). Населення обслуговувало 13-ть торговельних точок, чайна, їдальня, буфет. товарооборот сільського споживчого товариства в 1963 році становив 1471 тис. крб.., а в 1964 році – 1541 тис. крб.. в тому числі продано культтоварів на 70 тис. крб.. Ощадкаса мала 180 вкладників загальним вкладом  49280 тис. крб.. Через село проходило 48 автобусів. Всі будинки радіофіковані, близько 150 громадян мали телевізори, 3 власні автомобілі, 27 мотоцикли, 6 піаніно. В селі працював кінотеатр на 200 місць з широким екраном. Було побудовано стадіон, закладено великий парк.

За період 1961 – 1964 р. р. побудовано 168 хат і розпочато будівництво 32 хат, більшість будинків мали тверде покриття даху. Частина населення користувалася водопроводом, обслуговувалось комбінатом побутового обслуговування з цехами індпошиву і ремонту одягу та взуття, фотографія, перукарня, лазня. Місцева промисловість, цех по виготовленню безалкогольних напоїв, хлібопекарня, цегельня з продуктивністю 1,6 млн, штук цегли в рік.

У відділені «Сільгосптехніка» побудовані нові приміщення майстерень, приміщення для складів, гаражі, їдальня, житловий будинок.

На території села розташовано відділення Хмільницького автопарку, міжколгоспна будівельна організація «Міжколгоспбуд»

1964 р. – село електрифіковане від державної електромережі, більше 120 громадян села мали газові установки. В селі діяли громадські організації трудящих такі як, жіноча рада в якій нараховувалось 19 осіб, добровільна народна дружина по охороні громадського порядку з 72 осіб. Сільська Рада депутатів трудящих складалася з 68 депутатів в тому числі: колгоспників 50, службовців 18, безпартійних 35, молоді 6, жінок 27.

1967 р. – колгосп «Дружба» за успіхи у всенародному соціалістичному змаганні на честь 50 – річчя Радянської влади був нагороджений Пам’ятним прапором ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, Ради міністрів СРСР та ВЦРПС. У третьому році восьмої п’ятирічки колгосп вирішував такі проблеми: впроваджував в усі галузі виробництва планів наукової організації праці, поглиблював внутрігосподарські спеціалізації, господарського розрахунку і чекової системи, акордно-преміальної оплати праці в бурякосійочих ланках, організація школи сільських технічних професій, двозмінної роботи на фермах. Плани НОП були впровадженні у тваринництві, тракторних бригадах, автотранспортному господарстві.

Народилися нові форми соціалістичного змагання: конкурс на звання бригади високої культури землеробства, кращого за професією. Буряківничі ланки боролися за звання імені 50 – річчя Великого Жовтня та іменні  10 – річчя з дня народження В. І. Леніна. Його здобули ланки Емілії Цимбалюк, Лідії Шакули, Марини Козак, Ганни Гузарик, Фаїни Побідаш, Надії Бугай, Онисі Кузьмик, Зіни Завалій. Вони зібрали по 450 – 500 цнт. цукрових буряків з га.

Минали роки п’ятирічки і в першій шерензі тих господарств, які успішно виконували її накреслення, завжди був колгосп «Дружба». Не раз про його досвід розповідали стенди Виставок досягнень народного господарства СРСР та УРСР.

За роки між двома з’їздами колгосп виріс, розправив крила. Лише хліб за п’ятирічку надійшло в державні засіки з Уланова понад 130 тисяч центнерів.

1968 р. – Голову колгоспу «Дружба» с. Уланів Білоуса М.Д. на рай-партконференції обрали першим секретарем Хмільницького райкому партії.

Герой соціалістичної праці Вільчинський В.Т.

16 січня 1968 року обком партії та обл. виконком дали рекомендацію В.Т Вільчинському очолити колгосп дружба, де він проявив свій організаторський талант та професійні здібності. А жде за порівняно короткий час він зумів домогтися вагомих результатів практично у всіх сферах господарської діяльності.

Недарма господарство у 1971 році було нагороджено орденом «Знак пошани», а його голова удостоєний ордена Леніна.

В Указі Верховної Ради СРСР про нагороду сказано: за успіхи, досягнуті в розвитку сільськогосподарського виробництва і виконання п’ятирічного плану продажу державі продуктів землеробства, тваринництва та птахівництва.  Які ємкі ці слова? За ними роки напруженої, натхненої праці 2000 тисяч людей. Праці, яка вивела колгосп у ряди передових господарств не тільки області а й республіки.

Середня врожайність зернових за 5 останніх років становила 32,4 цнт., цукрових буряків – 451 цнт. За п’ятирічку державі продано 135000 цнт. хліба, 1558000 цнт. цукрової сировини, 555000 цнт. м’яса і 15000 тис. цнт. молока, з яких чимало понад план.

Хвала рукам, що пахнуть хлібом.

В Уланів приїжджали по науку не тільки хмільничани, але й з багатьох районів області. Колгосп став школою господарювання.

Разом з колективним господарством ростуть його люди. Серед хліборобів, буряководів, тваринників тут десятки і сотні майстрів своєї справи високого класу. Інакше не назвеш бригадирів колгоспних бригад і Приймука та О. Краплю, які штурмували 250 – 300 пудові врожаї зернових, ланкових Л. Петрук, М. Ярощук, Е. Цимбалюк та інш., які носили високі титули пятисотениць, доярок П. Гороткову, Г. Бойко.

Гуртожиток МПМК-39

1973 – 1975 р.р. – багато новобудов виросло в Уланові. На місці, де ще недавно було чисте поле виріс новий корпус професійно-технічного училища механізації сільського господарства, в якому набували спеціальність 229 юнаків. Була створена рибоводно-міліоративна станція, яка згодом стала центром по аціональному використанню колгоспних водоймищ. Важливе значення для села мало створення «Міжколгосптрансу» автогосподарства, яке обслуговувало транспортом колгоспи району. Великий гуртожиток для своїх робітників збудувала Уланівська міжколгоспна будівельна організація. Стала до ладу нова телефонна станція. 

Уланівська сільська Рада.

1977 р. - На розі центральної вулиці Уланова між високими тополями та кучерявими кленами вписався будинок-красень, в якому було розміщено сільську Раду та бібліотеку. Господарі сільради мали окремі кабінети, зал на 80 місць, в якому засідали народні депутати, кімнату щастя, де узаконювали за радянськими обрядами нові сім'ї. 

На першому поверсі розташувалась бібліотека з 24-тисячним книжковим фондом, сучасними меблями, де керівники турбувались про створення найкращого затишку для працівників і відвідувачів.

1980 р. - будується і розширюється село Уланів. Новою окрасою села став Будинок побуту «Уланівчанка», ад­міністративні будинки відділення «Сільгосптехніка» і рибомеліоративної станції, Турбуючись про ство­рення кращих умов праці для робіт­ників підприємств, здано в експлуатацію майстерню для ремонту техніки у відділенні «Сільгосптехніка» та майстерню в райхімоб'єднанні. Побудовано 16-ти квартир­ний житловий кооперативний буди­нок, та 8-ми квартирний жи­тловий будинок для вчителів. Побудовано два кілометри водопроводу, покрито асфальтом 160 метрів дороги, встановлено нову АТС на 500 номерів. Актуальним стало питання, яке потребувало негайного вирішення — це будівництво дитячого садка, Виконком сільради, залучивши до цієї справи колгосп і підприємства, які розміщені в Уланові, прийняли рішення про його будівництво.

Читачі партійної бібліотеки

1982 р. – На центральній садибі колгоспу створено музей історії села, колгоспу, в будинку ідеологічної роботи знаходилась партійна бібліотека, яка нараховувала в своєму фонді 4883 книги. В бібліотеці знаходились матеріали, які вивчались в системі партійної комсомольської та політичної освіти. Послугами бібліотеки щоденно користувалися десятки трудівників села, це пропагандисти і слухачі політшкіл, політінформатори і агітатори, лектори і інші ідеологічні працівники.

1985 р. – начальний рік особливий для школярів Уланова. 464 учні розпочали своє навчання в новій триповерховій красуні-школі. Навчальні класи, кабінети, лабораторії – все обладнано  у відповідності з вимогами реформи школи. В цьому ж році розпочато газифікацію села.

Поліклініка 1968 р.

1988 р. – приміщення, в якому декілька років тому знаходилась поліклініка не привабливе, тісне. Оснащене воно було застарілою апаратурою. Через тісноту кабінетів тут часто створювалися черги, люди нервували. Не мали змоги працювати продуктивно і лікарі. Тому було поставлено

питання збудувати нову, простору поліклініку. Це зроблено з метою створення хороших умов для праці медпрацівників. Тай і відвідувачам тут зручно. В будь-який час тут можна одержати необхідну допомогу, кваліфіковану консультацію.

1991 р. – на останньому засіданні виконкому Уланівської сільської Ради народних депутатів для забудовників виділено понад 150 ділянок. Для забудовників відпущено понад 80 тон цементу, понад 3000 листів шиферу, близько 100-ні кубометрів деревини, 600 метрів труб для газифікації будинків, майже 35000 силікатної цегли.

Колгосп розжився на два заводи які виготовляють щебінь, господарстві діє асфальтний завод. Заасфальтовано понад 6 км. доріг, чимало майданчиків різного призначення. Запрацював млин оснащений сучасним обладнанням.

Тарноградський В.П.

поет с. Уланів 1880 р.н.

2006 р. – з метою залучення інвесторів СТОВ «Дружба» після проведення 4-х зборів об’єдналась з АПНВП «Візит» де і зараз трудиться Вільчинський В.Т., та добросовісно виконую ряд громадських доручень

2010р. – 19 серпня названо парк імені Валер'яна Тарноградського та відкрито меморіальну дошку в парку, з нагоди 130-ї річниці з дня народження поета.

2011 р. – Уланівську бібліотеку для дітей було об’єднано з Уланівською бібліотекою для дорослих в Уланівську сільську бібліотеку. Завідуюча бібліотекою Павлюк І.Л.. На даний час фонд бібліотеки становить 40363 примірники. Бібліотека обслуговує 1008 читачів з них 385 дітей.

Відкриття памятника жертвам голодомору.

В листопаді 2011 року – відкрито пам’ятник жертвам голодомору 1932 – 1933 р.р.
2012 р. – в Уланові закрито відділення поліклініки, хірургічне відділення та неврологічне відділення
Використана література:

• Jablonowskie A. Zrodla dzejowe. t. V.W. 1877
• Slownik geograficzny krolestwa Polskiego.W. 1898
• Liwskie J. Wspomnienia z wycieczek po Podolu // Wedrowiek №51. W. 1882
• Сецинский. Археологическая карта Подольской губернии. М. 1901
• Pulanski. Kronika polskich rodow. t.II. W.
• Мальченко. Укріплені поселення Подільського, Брацлавського і Київського воєводств. К.-П. 2001
• Szewczenko W/ Nieznane centrum oswiaty I kultury na Wolyniu. // Krynica  №12. 2005. st.26-32
• Повість врем'яних літ. (Літопис за Іпатським списком). Київ. 1990
• Грушевський М.С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. Київ. 1991